В п'ятому класі я підійшла до Лєри і спитала:
- А в тебе є найкращий друг?
- Немає, - розгублена відповіла вона.
- Значить давай буду я, бо моя Дінка перейшла в іншу школу і в мене теж тепер немає найкращого друга.
Я часто думаю про те, яким було б моє життя з Лєрою. Важко втрачати найкращого друга. В 14 років я не вірила в смерть, тому чекала на її повернення. Я вірила, що вона прийде 1 квітня в школу і скаже мені, що це був жарт, а я ображусь на неї і тиждень не буду розмовляти. Мені її бракувало тоді і бракуватиме в майбутньому, але ця дівчинка вчила мене посміхатись. Вона казала, що все буде добре, навіть якщо в тебе болить живіт, на тебе не подивився Чіжик (хлопець, що мені тоді подобався) і сьогодні лише понеділок. Я їй вірила. І досі вірю.
Ми вчились цілуватись на повітрі. Пам'ятаю, як ми вирішили, що в поцілунку головне — не сильно слинявий язик партнера і правильно складені губи))
Лєрка, я згадую тебе значно частіше, ніж 1 раз на рік. Я зустрічаю людей, які також народились 13 лютого чи яких звати Валеріями і одразу їх люблю. Бо вони не можуть бути поганими.
Вічна пам'ять таким друзям.